Пам'ятай своє дитинство...

…1954 рік… Генеральна Асамблея ООН рекомендує всім країнам ввести в практику святкування Всесвітнього дня дітей як дня світового братства і взаєморозуміння дітей, присвяченого діяльності, спрямованої на забезпечення благополуччя дітей в усьому світі. 20 листопада 1959 року була прийнята декларація прав дитини. Тому цей день прийнято вважати Всесвітнім днем дитини!…

     Минає 55 років… Це великий проміжок часу… Змінилась епоха, змінився світ, змінились діти… А пам’ятаєте як минало Ваше дитинство?
     Ще не так давно ми йшли з дому з самого рання й поверталися тоді, коли вуличні ліхтарі дають про себе знати. Ще не так давно, щоб зателефонувати комусь, ми йшли на телеграф. Ще не так давно ми пили воду з колонки та купували за копійки газовану воду з сиропом у спеціальних «будиночках на колесах».
     Велосипед був справжнім другом. Та ніхто й не міг уявити, що незабаром доведеться їздити у шоломах. Ми падали, збивали коліна, у сльозах бігли додому, де бабуся заливала рану перекисом водню. Це шипіння, відчуття, які не передати…

     У нас не було ігрових автоматів, мобільних телефонів, ноутбуків, супутникового та кабельного телебачення, плазмових телевізорів… Ми не знали що таке компакт-диски, зате за допомогою олівця перемотували касету на початок! І це було неймовірне задоволення. Ми збиралися з друзями і разом дивилися улюблені мультфільми про крокодила Гену й Чебурашку, переживали за Зайця, за яким постійно ганявся злий Вовк.
   Вулиці міста були обмальовані стрілочками, коли ми гуляли в «Козаки-розбійники». Дуріли як могли. Будували на деревах халабуди, крадучи на базарах старі ящики. Ми на зло всім зривали у сусідів зелені яблука і наїдалися так, що вже нічого й не хотілося…
     Взимку ніякий холод чи хурделиця не зупиняла нас. Ми з’їжджали з височенних гір не тільки на санчатах, а й на клейонках. У здоровенних кучугурах снігу ми виривали справжні снігові печери, інколи, навіть, з лабіринтами. Коли навесні вся ця краса танула ми пускали паперові кораблики. Ми не знали що таке таксі, а їздити могли прямо на возиках.
     Ми часто переодягалися у білі халати і приходили лікувати маму, тата, бабусю чи дідуся… Ми ставили табурети і продавали рідним продукти, які позабирали з холодильника, уявляючи себе продавцем у магазині. А довгими зимовими вечорами збиралися усією родиною за переглядом діафільму. Ви пам’ятаєте цей час?

     Час, коли нас одягали в однакові колготки у дитячих садках. Час, коли ти знаходиш друзів із інших міст не сидячи в інтернеті, а пишучи листа темними вечорами. Час, який ніколи вже не повернеш….

     Ніколи не забувайте свого дитинства!!!!